Давайте в даній темі дарувати світу свою прозу :) Знаю, ба, майже впевнена, що наші книголюби не лише читають, а й пишуть чудові твори ;) Нехай це буде кілька рядків, але від щирого серця, цих кілька рядків, які линуть із душі! Спробуймо себе в якості авторів чудових творів ;)
ПОТЕРПЛЮ Сьогодні дощить. Нічого незвичного, але незвично. Дощ як дощ, і хай би падав собі. А то тарабанить по бляшаному підвіконнику і відлунює у спазмуючі болем скроні. Вітром відхиляє фіранку і зазирає в розбиту шибку вікна. Хай би зазирав , але ж збиткується, стікає по стіні скаламученими краплями болю і плює. Прицільно, у вирву шибки, як на розятрену рану, прямісінько в лице ніби плювком зі злобного писка: Ти –курва, звичайна вулична курва! Я наслухавсі в барі про тебе ого-го, я тебе підібрав як жабу з болота ,я тебе годував і твою паршиву дівку! - Васька, та що ти мелеш? Та що ся діє? Вгомонисі, йди проспись і поговорим потому! - Забери від мене свої руки, і сама забирайсі. Бридко дивитисі на твою морду залиблену! Курва! Йду, вступаюсі з твого кодла! Віддавай мені ті гроші, які тратив на тебе. Віддавай ноутбук! Що? Виплатила? Рахуєш мені по 50 грн за кожен день, що давала на дорогу?Та йди ти на… І пішов. Гримнув дверима до дрижаків по хаті і по тілі. Залишив подушку, пропахнуту потом, димом і перегаром. Потоптав по розсипаних осколках розбитої кулаком шиби, перетерши на порох із кров‘ю три роки, прожиті з Нею. А подвірям ще довго шепталися його п‘яна ненависть, дитячий наляканий плач, та Її виснажливий розпач. «Тшшш. Спи, спи. Ти зі мною. Тшшшш» – заспокійливо погладжувала золотисту голівку Катрусі. А в самої серце тріпоче і будить зойками налякану дочку. Не поможе гойдання і обійми, не поможе сон і тиха ніч. Знає сама. Не вперше засинають в обіймах, але сон не сон, а пережитки дня. «Васько був третім за 10 років. Доля? Не блудним шляхом ходила, шукала опори в житті, собі – чоловіка, батька – дитині. Доля? Прокляття, а не доля! Та не буває так, щоб кожні три роки та доля спалювала все живе в душі , а потім знову медом мастила! А я? Чим я Бога прогнівила? Чого постійно не висихаю жовчю на людських язиках? Нійбільше в житті боюся бути самов, мені вже аби хто, аби чоловік, аби коло мене. Не треба грошей і газдівства від него. Аби просто був. Поміг дитя ростити, навіть тилько тим, щоб після школи не по людях висиджувала, не по сусідських лежанках спала, коли я на роботі. Казали, що перший лишив, бо я капарна. І що не хтіла хрестити дитину в його церкві московській. Похрестила, але більше ні ногов. А він до мене ні ногов, ані серцем. Казали, що другого - Андрія, заманила в ліжко і захомутала, бо хлопець в літах, а дівки не мав ніколи. Шепталисі, що хати захотіла, котру він собі зачав. А як вмер, то плювали в спину і кричали, що я пояла його горівками, а їсти ніколи не було на столі. А з Катрусею вони так любилися, як кровні. А про братика думали, мене не питаючи. І хата виростала за все, що я заробляла. Пив, то й пив. А як в селі інакше? І залишив нас сиротами. Лились довго сльози – наші з Катрусею. Стікали з мене брудом прокльони і пльотки його матері. Не треба було, чуєте, не треба мені тої хати! Мені досить клаптика землі біля його могили, аби прийти і виплакати душу. Не вірили! І я не вірила, що знайду сили встати з колін коло тої могили, встати з ліжка після звечора випитої пляшки. Катруся зимувала вдома, без школи, без чобіт, без татка. Була пляшка, була сусідка , якісь хлопці. ..» Стекла весна калюжами і струмками. Вигоїло літо клапті болю в серці. І доля, як блудна донька, вернулася до Її порога. Привела Васька. То воду набирав з криниці, то коси просив позичити, а вечором, а далі й кожного вечора, сиділи за плящиною. А там і додому не хотів вертати, і в Неї добре жити. Йому незле, а Їй про таке тілько мріялось. - Ей, чуєш, прівєт! Я тойво, заскучивсі. Ти зовтра коли на роботу йдеш? - ……. - Мала, я приїду завтра вечором.Добре? Ну, мала, кицька. Чуєш? - Чого будеш їхати. Ти всьо сказав, всьо забрав. - Ну вибачай, ну по пяні було. Давай забудем, га? - Не треба, Вася. Дай мені спокій. То вже не перший раз було. Скільки можна терпіти? Не їдь. «Тшшш. Тшшшш» - заспокійливо погладжувала золотисту голівку Катрусі. Дівчинка солодко спала, рівно дихала і посміхалась. А Її сни не беруться, сльозами втікають у подушку. А може простити? А може вернути, забути? А може?... « Що ж я знов сама робити буду? Знов людям на радість і заздрість хлопа шукати ? Ковтати прокльони і насмішки, і так «чорнов вдовов називают? Боже, боже…» Тшшш …Тшшш… Рука мимоволі намацувала кинутий десь поруч телефон. Пальці тремтіли, шукали потрібний номер ,і не слухались. Клапті думок обперізували голову і схиляли до сну. «Боже, боже.. Хай буде так, як має бути. Аби лишень було…» « Вася, Васька! Вставай, дурню з цементу зимного! Що кажеш? Мама з хати вигнала? Добре зробила! Нащо ти їй, пияцюго лінивий, здавсі! А я потерплю, потреплю потихонько, лиш би ти живий був, аби що по дурості п‘яній не вчинив собі. Давай, втаваааай. Вставай з порога. Ану давай руку, ану такойво за плечі мене бери….»
Дякую на добрім слові. То все реальні люди, реальні історії. А я про них хочу писати, щоб решта думали, робили висновки, щось колись змінювали у житті.
наче Дашвар, дуже люблю такі правдиві історії, бомба!!!!! А продовження буде про курву і Васю? Це будуть оповідання чи великі твори про живих персонажів? Він її буде бити, будут разом пити, потім буде поползновати до дочки?
Мені пишеться текст не більше новели. Ще не навчилась робити ліричні відступи, хочу швидко все сказати і крапка)) Поки що маю кілька таких новел про реальних людей. А що там ще про Васю скажеш, отак і живуть)
Ну десь так напевно. Їй - лиш би не самій. Йому - і така сойдьот А доця росте, боязка і часто агресивна. Вона вчиться жити, маніпулювати, захищатись. Але щасливою від того не буде(((
Дуже класно,що серед нас є такі талановиті особистості. Цікаво. А героі мене рознервували. Але видно гарно написано,що такі відчуття передаються.
Виставлю і я на показ частинку своєї писанини. Не так красномовно, як у Тірамісу, але "я не волшебник, я только учусь" Їй ніхто не міг допомогти... Ніхто крім неї самої... Вона сильна жінка, вона багато чого добилась в житті, так чому ж так паскудно на душі? Чому ж так паскудно на душі? Я ж сильна, і можу пережити все, я ж багато чого пережила, то чому мене так виводить з рівноваги все навколо? Гнати, гнати ці думки подалі від себе, розігнати, як чорні грозові хмари жене вітер. Колись, ще будучи маленькою дівчинкою, я вміла бути сильнішою, я вміла не запускати смуток в душу, та чи вміла? Не знаю, пам’ять підкидає на поверхню тільки позитивні і радісні спогади, наче оберігає мене від чогось... Вже не вбереже, я така, яка є, якою сформувалась в ході тих подій, що відбувалися в моєму житті. В моєму динитстві... - Олю, іди їсти, дитинко! - Що знову каша? - Так, доню, але каша – це корисно, ти виростеш здоровою! - Мамо, я не хочу бути здоровою, я хочу мати багато грошей! - Дитинко, щастя не в грошах, повір мені. Я не вірила... Дитиною я була тихою, спокійною, навіть мовчазною. Ніяких тобі вибриків, ніяких нарікань з боку вихователів в дитсадочку чи вчителів у школі. Ідеальна дитина. Тоді чому ж дитинство було не ідеальним? Хіба я не заслуговувала на таке? Я так думала тоді, але ж як я помилялась. Так, я чітко пам’ятаю зелені стіни своєї кімнати, письмовий стіл, запах ранкової каші на сніданок, хоча ні, чому ранкової, постійний запах каші, адже в той час наша бідна сім’я не мала грошей ні на що інше. Кажуть, що бідність – не порок, то чому я все життя від неї втікала, як від напасті? Чому одружилась, як тільки стукнуло 18, щоб тільки не бачити ті зелені стіни і не чути незмінний запах каші? Все своє свідоме життя до 18 років я хотіла від цього втекти. Втекла від бідності, втекла від своїх батьків, відреклась від своїх найрідніших... Я так і не встигла попрощатись з мамою...
Ну, якщо так, тоді продовжую... Йому було 27, він був старший від мене аж на цілих 10 років: такий дорослий, такий впевнений у собі! Мені це подобалось. Познайомились ми до банальності просто: я після школи пішла працювати продавцем в магазин, власниками якого були його батьки. О, його батьки – це окрема історія. Я ніколи не була гідною партією для їхнього синочка, я ж голодранка, біднота, не вміла навіть правильно користуватись ножем і виделкою. Згадати смішно, тепер я знаю всі правила етикету, але від цього я не є щасливіша. Я завжди прагнула бути для них ідеальною, з відкритим ротом слухала його маму і її постійні повчання. Ніколи не забуду слова, які я чула завжди і при будь-якій нагоді моя свекруха мені їх повторювала: «Ольго, ти нічого не знаєш, тебе ніхто нічого не навчив, ти маєш бути до кінця життя вдячна Олежикові, що взяв тебе в дружини, ато де б ти зараз була?» Не подумайте, я справді полюбила його батьків і справді була вдячна Олегові за все, що він мені дав і чому мене навчив, але я ніколи не пробачу його сім’ю, та що там сім’ю, я себе ніколи не пробачу за те, що відхрестилась від своїх батьків, покинула їх, перестала навіть спілкуватися з ними. Я їх соромилась, о, так, як ж могла я далі спілкуватись з цими обмеженими долею людьми, які не змогли дати своїй дитині навіть необхідного? У мене тепер нова сім’я, не гоже мені знатися з бідняками...
Геть забула, що мала продовжувати далі Отже: Магазин називався «Епатаж», таке гарне слово, мені воно відразу ж сподобалось. Влаштувалась я туди на роботу за оголошенням, дуже боялась прийти і не сподобатись власникам. Мама перешила мені для такого випадку гарну сукню зі своєї старої. Як тепер пам’ятаю: літо, липень місяць, я іду по вулиці – а в голові одна думка: візьмуть чи не візьмуть? Я не йшла, я летіла влаштовуватись на роботу, адже якщо мене візьмуть, то я зможу мати свої гроші і купувати їжу, гарний одяг і модне взуття, як ж мені надоїло ходити в перешитих мамою сукнях! Прийшовши за вказаною в оголошенні адресою, я зупинилась, глибоко вдихнула – і відкрила двері у своє майбутнє. За порогом магазину я ніби опинилась в казці, я ніколи раніше такого не бачила. Таке розмаїття кольорів, такий шик, така краса. В величезному приміщенні стояло безліч манекенів, одягнених в нечувано красивий одяг. Тут і елегантні сукні, і вишукані блузи, і шикарні спідниці, такого я ще ніколи в житті не бачила вживу, тільки у фільмах. Не встигнувши оговтатись і роздивитись все як слід я зробила кілька кроків на зустріч приємній на вигляд дамі, від якої пахло дуже гарно (тоді я ще не чула запахів дорогих парфумів). Дама окинула мене закікавленим поглядом з ніг до голови і звернулась до мене, голос я її чула наче в тумані: - Доброго дня, Ви за оголошенням? - Так – ледве спромоглась видавити з себе я. - Сміливіше, нам потрібні рішучі і сміливі люди на роботі – з посмішкою сказала вона. – Ну, розказуй, досвід роботи є? - вже м»ягше запитала вона. - Ні, немає – з сумом сказала я. - Ну нічого, це діло поправиме, головне бажання працювати. - Бажання я маю, чесне слово! – випалила зі страху я. - Вірю, дівчинко, бачу по твоїх наляканих, але розумних очах – засміялась дама. – Як тебе звати? - Ольга. - Мене Ірина Миколаївна, приємно познайомитись. Ну що, приступиш до роботи? - Вже зараз? – зі страхом запитала я. - А чому марнувати час, чи ти не готова? - Ні, ні, готова, звичайно, що готова. – скороговоркою випалила я. - Ну тоді добре, розповім тобі про твої обов’язки. Магазин відкривається в 10 годині, тобі потрібно буде приходити на 9:30, адже треба помити всюди підлогу, повитирати пилюку зі стелажів і підлити вазони. Твоя робота полягатиме в тому, щоб обслуговувати клієнтів, для цього ти маєш ідеально вивчити товар: розміри, склад тканини, виробників і так далі. На тобі велика відповідальність, адже ти матимеш справу з грошима, тому я маю довіряти тобі повністю, чи можу я довіряти тобі, Олю? – прищурилась Ірина Миколаївна. - Так, звісно – закивала я швиденько головою. - Так от, далі. На місці практично завжди є я, або мій чоловік, або син. Пізніше я тобі їх представлю. Якщо виникатимуть будь-які питання – звертайся відразу, сама нічого не вирішуй. Зрозуміло? - Так, Ірино Миколаївно, я зрозуміла. - Ну як зрозуміла, тоді добре. Можеш завтра приступати до роботи. На 9:30, і без запізнень – наголосила моя новоспечена шефиня. - Звичайно, що не запізнюсь – почервоніла я. – То я можу зараз іти? - Так, так, дівчинко, до завтра. - До побачення – і я вийшла, закривши за собою важкі двері магазину.
