Ольга Кобилянська (1863—1942) — відома українська письменниця демократичного напряму. Однією з проблем, які глибоко її хвилювали, була доля жінки, її право на освіту, працю, на громадське життя. Цій проблемі й присвячена повість письменниці «Царівна» (1895), про яку свого часу Леся Українка писала: «Краса цієї повісті не так в її ідеях, як у глибокій, тонкій, логічній психології героїні Наталки. Читаючи історію думки Наталчиної, я немов бачила перед собою історію цілого нещасливого нашого інтелігентного жіноцтва». Я почала позавчора читати, вчора перед сном читала - не могла відірватися! 100 сторінок перед сном - такого давно зі мною не було. Причому не скажу, що читається легко - мені її мова важкувато йде, але від сюжету відірватися не можу, хоча наче надто аж цікавезного такого немає нічого. Проте ще одна річ, яка нечасто мені трапляється - читаю і навіть не уявляю, що буде далі. Можливо, враження зміняться, але за ці 160 сторінок поки що такі.
І мені "Царівна" свого часу добре читалась. От читала і все думала: як же колись було все по-іншому, наскільки вона була залежна від рішення свого дядька і рідні, сама собі тоді жінка не належала...зараз же волі більше набагато, але чи відчуває себе більшість жінок таки вільними і щасливими? Хотілось би золотоі серединки: і щоб права були, і щоб захищеними були жінки, але і щоб залишались тендітними, а не мужиками в спідницях... Ще, пригадується, постійні роздуми головноі героіні мені і подобались, і місцями напрягали, дуже вже багато думала))) Розумію, що свого роду Кобилянська себе описувала...
ну зараз принаймні є вибір, а не просто чиясь воля. Такого вибору тоді не було навіть у сміливих мріях багатьох. Проте, на мою думку, багато хто скаже, що вона нещасна, але то не тому, що все реально, а тому, що щастя у кожного своє, і не так легко буває визначитися з тим, що таке щастя саме для тебе. Виходить, що жінка за чимось женеться, мріє, що як от наздожене - одразу стане щасливою, а воно бах! - і ні, бо то стереотипне щастя, а не персональне. так це все наче є, хіба ні? ооооооо, так! Причому такий контраст - з одного боку, її родичі, чисте міщанство, і раптом Наталка - вся така замріяна, зі своїм ідеалістичним світом ))) десь би посередині її - я б її краще сприймала, навіть думала вчора про це. Ну але вона не могла бути іншою - вона нічого не бачила, окрім свого середовища, навчити її було нікому, тож і жила тим, що в книжках прочитала, а там, ми знаємо, вже ж понаписують ))
та в тому і справа, що "наче"... Зараз жінки мають права нарівні з мужчинами, то так, але і тендітними в більшості своій не є, і захищеними не є, а більше беруть на себе зобв'язань і тянуть все на собі, і чоловіків в тому числі... Але добре, що є і такі ніжні і жіночні як наші форумівські дівчатка
це правда, але це їхній вибір, хто не хоче або не згодний з таким розкладом - не тягне. І як на мене, це просто супер, що такий вибір є, і ти сама можеш обирати, як тобі жити. Плюс в житті всяке буває, ну раптом він не може в певний час з якихось причин "тягнути все на собі"? Що тоді? Я, наприклад, не згодна від того потерпати, або жити гірше, або все що завгодно. При тому я завжди дивувалася, наприклад, своїй мамі - для неї сенс життя завжди був у родині, вона сама ніяких амбіцій не мала, по суті - повністю залежала від чоловіка. Для цього чоловікові треба неабияк довіряти, але хоч би як я не довіряла своєму, я точно знаю, що, наприклад, якби у нашій родині свого часу не залежало все тільки від тата, нам би набагато краще жилося в 90-ті. Та що там, ми самі з чоловіком важкенько пережили кризу 2008, і йому довелося не працювати деякий час, щоб перекваліфікуватися. В будь-якому випадку, я вважаю, що сама можливість обирати, як жити - то дуже важлива річ, і вже неважливо, хто що обере.
А я читала і тішилась, просто кайфувала, що така собі наша Джейн Ейр, Емма, Гордість і упереддення, і ще ці словечка її "прелюбо, премило, предивно"
Я погоджуюсь з тим, що мати вибір - це добре, і що кожен заслуговує на цю свободу вибору, і що покластися повністю на чоловіка - це зараз також вибір, причому не найлегший, бо треба не зважати ні на що і просто вірити і довіряти, не контролювати ситуацію, а це не так і легко. Кобилянська зі своєю героінею своєрідні бунтарки, революціонерки, завдяки таким жінкам багато в чому пішов поштовх до теперішніх реалій жіночого життя.
Дочитала. За сьогодні ковтнула рiвно пiвкниги, не могла вiдiрватися. Гадаю, враження можливi згодом, треба переварити. Хепi енд потiшив дуже, хоча я була впевнена, що вона застрелиться.
Отже, враження. Книга мені сподобалась дуже, просто не могла відірватися від неї. Не скажу, щоб аж так легко читалась - по-перше, як на мене, забагато "предивно" і "прегарно" (Аню, привіт ). Ну і по-друге - все-таки своєрідна мова, дивнувато побудовані речення, як на сучасну мене (ще й з тим, скільки сучліту я читала останнім часом). Давно я не бачила книги, коли просто здогадатися не можеш, що буде далі (принаймні, я не могла). Все йшло не так, як я собі уявляла. Я дійсно думала, що вона вийде заміж за Лордена, а коли їй не забракло сил скасувати заручини, мало не плакала. Все-таки дівчина не бачила ніякого світу, не знала, що на неї чекає, розуміла лише, що буде важко. Але наважилася. В кінці я реально думала, що вона застрелиться, дуже добре, я вважаю, Кобилянська прописала ту сцену. Хепі енд потішив. Дещо дратувала мене її любов до Орядина. ну, вибачте, мудак же мудаком. але, можливо, всі ми мусимо пройти через таку любов ))) Але найбільше, найбільше не сподобався вуйко. Ну прям така любов до "одніської сестриці", але бачив, що його жінка гнобить дівчину разом зі своїми дітьми, невже не міг поставити її на місце? Надто в світі, де "жінка ніщо, мусить коритися чоловікові". Слабак, дарма, що розумний/освічений.
Рекомендувала б цю книгу дівчакам-підліткам, як приклад історії жінки, яка під тиском різних обставин та труднощів не сходить із наміченого собі шляху, не зраджує своїм ідеалам. Ця книга про кохання – високе світле почуття. Ця книга про те, як намальований в уяві супер-чоловік виявляється приземленим і меркантильним. Вона про те, на скільки важлива духовна та ідейна близькість. Сподобався вислів головної героїні, про те, що у кожної людини в житті настає «полудне». Дуже співпереживала і чекала, коли ж воно нарешті настане у Наталки. Книга романтична, світла і надихаюча.
Дівчата, відгуки супер! наче знову занурилась в ту "предивну, премилу" атмосферу) але водночас страшно подумати як жилося жінкам в той час. наскільки легше нам зараз досягти чогось. Книга залишає чудовий післясмак важко виборотого щастя і неймовірного кохання, яке в житті, на жаль зустрічається дуже рідко...
